… Несла свій хрест мовчазно Україна

     Але  не стала в скруті на коліна,

     Хоча  й звірячий був над нею суд

                       М. Василенко

Пам'ять – нескінченна книга, в якій записано все: і  життя людини, і життя країни. Там багато сторінок вписано кривавими і чорними кольорами. Чорне вороння зграями ширяло над селами, заціпенілими в тяжкому смертельному сні 1933 року.

У Приморській школі 27 листопада 2017 року пройшов урок скорботи  і пам`яті, підготовлений для учнів 9-11 класів Цвіковою С.І., вчителем української мови та літератури.

 Нехай сьогодні наш кабінет стане храмом духовності, храмом Скорботи і Пам’яті. Пам’яті мільйонів українських селян, які загинули від голоду, заподіяного сталінським режимом, пам’яті українських сіл і хуторів, які зникли з лиця землі після трагедії XX століття, присвячуються ці хвилини.

Зараз щороку Україна прихиляє коліна перед мільйонами жертв Голодомору 1932-1933 років, перед тими страждальцями, могили яких розкидані по садках, балках, дворах, узбіччях доріг та на цвинтарях, де насипані великі могили або колективні. Воістину говорять колективний голод, колективний холод, біль і страждання, колективна смерть, вони й понині кровоточать у серцях тих, хто пережив страшні роки, а тепер дістав таку можливість розповідати, свідчити, переконувати.

  Найбільше постраждали від голоду діти. Всього жертвами голодомору стало 3 млн. дітей. Смертність дітей в українському селі стала причиною неповноцінного навчального року. Кількість учнів шкіл у 1931 – 1933 рр. зменшилася на 1 млн. 71 тис. осіб.

 Сьогодні ми маємо все: хліб і до хліба. І за це ми повинні дякувати Богові і трудівникам, чиїми руками вирощується хліб.

Ти освяти цей хліб, що на столі

Любов’ю тих що впали на світанні

На ще не зораній плугатарем ріллі.

Ось уже 84 роки щемить, тужить зранене серце, котиться пекуча сльоза скорботи у роз'ятрене тіло матері - України. Світ мав би розколотися надвоє, сонце мало б перестати світити, земля перевернутися від того, що це було на землі. Але світ не розколовся, сонце сходить, земля обертається, як їй і належить. І ми ходимо по цій землі зі своїми тривогами і надіями, ми єдині спадкоємці всього, що було.

Тож пам’янімо сьогодні з непростим запізненням у кілька довгих десятиліть

великомучеників нашої трудної історії, схилимо голови у каятті перед світлою пам'яттю тих, хто загинув.

Вони згасали як зорі.

З давніх часів люди очищувались вогнем. Запалювали свічку і мовчки клялися, що пам’ятають, що не забудуть. І тягар із душі спадав

Час пройшов, проминули літа,

Вже зітерлись у пам’яті нашій

Тих жахливих часів гіркота

І обличчя від голоду павших.

Але пам’ять не вмерла, жива.

Хоч ми всі й заслуговуєм докір.

І на душах хай крига скресає,

І ніколи хай свічка в серцях не згасає.